Словом можна взяти за руку і повести за собою.

Мирослав Дочинець

"Синій зошит. Аркуші днів світящих"

Людина наділена великою силою, якою ніхто крім неї не опанував. Ця сила - в слові. На початку було Слово і з Нього все повстало. Сильне слово наповнює життям, торкається серця, впливає на бачення та змінює світогляд. Свого часу лепківське слово несло світло та ідею землякам, засівало добірним зерном серця українців. Його слово цінують і до нього звертаються й сьогодні. Саме в музеї великого майстра Слова відбулась зустріч із Мирославом Дочинцем, сучасним письменником та філософом.

"Не ми читаємо книги, а книги читають нас", - ділився гість. Так і розмова, яка відбулась у музеї, викликала кожного присутнього на внутрішній діалог, просвітлювала думки та заохочувала до пошуку свого призначення та сенсу в цьому світі.

Детальніше: ПАМ'ЯТІ МАРКА МУРАВИ

БОГДАН ЛЕПКИЙ ІВАНОВІ ФРАНКОВІ

Не було тобі втіхи великої

На тернистій дорозі життя.

В нетрях пущі великої, дикої

Ти шукав для себе забуття.

Серед реву юрби гамірливої

Наслухав голоси вищих сфер,

І до ночі тужив зорешливої,

І від туги за сонечком мер.

Праву руку простяг свому ближньому,

В жмені серце ніс власне, любов, —

Аж в блуканні тому дивовижному

До самотного гробу дійшов.

Богдан Лепкий

Вістка про смерть Івана Франка застала Богдана Лепкого на праці у таборі для військовополонених російської царської армії у Вецлярі (Німеччина). «Мене якби хто підстрелив. Стою, мов до землі приріс. … Здавна привикли ми до того, що Франко хворий. Всілякі вісті про його недугу ходили. Правдиві й вигадані. …Потішалися гадкою, що скрипливе колесо довго їздить. А тим часом забули, що до часу жбанок воду носить. Жбанок, у якому зберігалася чудотворна вода поетових гадок і почувань, розбився — Франко помер», — писав Богдан Лепкий у «Трьох портретах».

До п’ятої річниці смерті «невтомного робітника на полі рідної культури» газета «Українське слово», заснована «Українською громадою» Берліна, присвятила його пам’яті окремий номер. На той час Богдан Лепкий був активним дописувачем цього часопису, входив до його редакції. Тому не дивно, що саме йому належить передова стаття від імені редакції у пам’ятному 36 номері. Також письменник помістив у газеті ще один власний допис «Іванові Франкові в п’яті роковини смерті». Пропонуємо вам невеликий уривок з нього:

«Він для мене не співець боротьби й контрастів, не каменяр на шляху поступу, не той, що діри в плотах затикає, як він сам про себе казав, ні, я вважаю його перше всього великим поетом, тим чужинцем на шляхах сального життя, тим безприютним мандрівцем по базарах торговища людського, тим бездомним Перебендею, що на самотну могилу ходив з Богом розмовляти. …

   Тема Шевченкіани є наскрізною у творчій спадщині Богдана Лепкого.

   З нагоди 160-ї річниці перепоховання Тараса Шевченка пропонуємо Вам невеликий уривок із наукової розвідки Богдана Лепкого, а також презентуємо один експонат із фондів музею: мистецьку роботу Заслуженого художника України, лауреата премії ім.братів Богдана та Левка Лепких Євгена Удіна "Церква Різдва Христового, в якій служили панахиду над тілом Т.Г. Шевченка". 2017р. Авторський постер.

Богдан Лепкий про перепоховання Кобзаря

у праці «Про життя і твори Тараса Шевченка»

(за виданням: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том 1. –

Київ — Ляйпціг: Українська накладня, 1919.)

В Києві робилися приготування, щоб прийняти дорогого гостя. Похоронами піклувався Бартоломей Шевченко, а наради відбувалися У Чалого. Дехто хотів, щоб Тарас спочивав у Видубицькому монастирі, між панами й генералами, він «хлопський поет», дехто рад був поховати його на Аскольдовій могилі.

Аж 18 мая наспіла домовина. Біля 4 години з полудня студенти й молодь українська перевезли її з Чернігівського берега Дніпровим мостом. Хотіли внести в церкву Різдва Христового. Та мусили спинитися, бо не було останнього рішення властей. Тоді Бартоломей поїхав чим скоріше до протоієрея Лебединцева, а з ним до митрополита Арсенія. Показали відкритий лист міністерства справ внутрішніх на перевезення тіла й заявили, що петербургська громада твердо стоїть на тому, щоб сповнити волю покійника й поховати його на Чернечій горі.