Тема Шевченкіани є наскрізною у творчій спадщині Богдана Лепкого.

   З нагоди 160-ї річниці перепоховання Тараса Шевченка пропонуємо Вам невеликий уривок із наукової розвідки Богдана Лепкого, а також презентуємо один експонат із фондів музею: мистецьку роботу Заслуженого художника України, лауреата премії ім.братів Богдана та Левка Лепких Євгена Удіна "Церква Різдва Христового, в якій служили панахиду над тілом Т.Г. Шевченка". 2017р. Авторський постер.

Богдан Лепкий про перепоховання Кобзаря

у праці «Про життя і твори Тараса Шевченка»

(за виданням: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том 1. –

Київ — Ляйпціг: Українська накладня, 1919.)

В Києві робилися приготування, щоб прийняти дорогого гостя. Похоронами піклувався Бартоломей Шевченко, а наради відбувалися У Чалого. Дехто хотів, щоб Тарас спочивав у Видубицькому монастирі, між панами й генералами, він «хлопський поет», дехто рад був поховати його на Аскольдовій могилі.

Аж 18 мая наспіла домовина. Біля 4 години з полудня студенти й молодь українська перевезли її з Чернігівського берега Дніпровим мостом. Хотіли внести в церкву Різдва Христового. Та мусили спинитися, бо не було останнього рішення властей. Тоді Бартоломей поїхав чим скоріше до протоієрея Лебединцева, а з ним до митрополита Арсенія. Показали відкритий лист міністерства справ внутрішніх на перевезення тіла й заявили, що петербургська громада твердо стоїть на тому, щоб сповнити волю покійника й поховати його на Чернечій горі.

Митрополит відіслав їх до губернатора Васильчикова.

Цей самий Васильчиків, що недавно випустив був Шевченка з тюрми й радив йому вертати в Петербург, тепер пустив його назад у Київ. «Стало! Пусть внесуть въ церковь!»

Тоді молодь випрягла коней і сама повезла домовину. По дорозі часто затримувалися, говорили промови й читали вірші. Ввечері принесло тіло покійника до церкви Різдва Христового на Подолі, що стоїть край берега Дніпра. На другий день, в неділю, рано-вранці винесено домовину з церкви, на вулицю Александрівську, щоб зняти з неї фотографію. Домовину оточила родина покійника, дальше стояли товариші й знайомі. … Днина була похмура, падав дощ. Та незважаючи на це, народу зібралося повна церква й увесь цвинтар. Говорити промови в церкві не дозволено. І тоді, під час панахиди, одна паня в чорному вбранні підступила до труни й поклала терновий вінок.

Була це найкраща промова, більш промовиста від слів, — символ долі покійника й його народу.

З церкви похоронна процесія рухалася в похід до пароплава, щоб ним відвезти тіло Шевченка на Чернечу гору — туди, де Шевченко спішився живим, а куди щойно у труні вспів прибути.…