ЗА «КАЗКОЮ МОЙОГО ЖИТТЯ» Богдана Лепкого

Тої ночі не міг довго заснути. Надслухував, чи не гавкають пси, чи не скрипить брама і чи хтось не відчиняє дверей.

Але скрізь було тихо як в усі. Ще тихіше, бо в усі часом щось шумить, як у тій мушлі, що на секретарці.

Тільки зі спальні, крізь дірку від ключа, продиралося бліде світло від нічної лампки.

Хлопець думав, скільки то дітей на світі, і що всіх їх обійде святий Миколай і обдарує.

А може, тих Миколаїв є кілька, не один? Може, їх багато?

І коли він усі ті листи прочитає і кожній дитині принесе, що вона хоче?

Щось воно йому не було дуже ясне.

[…]

Як збудився, то ще не світало. Тільки вікна світилися, як срібні. На вікнах мороз повимальовував квіти. […]

Дуже його кортіло подивитися під подушку, чи є там що. Але боявся. Ану ж святий Миколай оминув його? Бо, правду сказати, то він мав деякі гріхи на сумлінні… Не дуже заслужив на дарунки. […]

Притулився до подушки і похитав головою… Щось зашелестіло…

Скажіть: чи є що кращого у світі над той шелест під подушкою, ранком, у день святого отця Миколая?!

Цього року в усіх дітей України було єдине бажання - СУПЕРСИЛА ДЛЯ ЗСУ І ПЕРЕМОГА.